Десь в одній з альтернативних реальностей “Людина зі сталі” стала чудовим фільмом, навіть бездоганним. Еталонним кінокоміксом, який залишив далеко позаду і “Вартових”, і “Темного лицаря”. На хвилі успіху серію продовжили фільми про Бетмена, Диво-жінку, Флеша, Аквамена та Зеленого Ліхтаря. У тій реальності серйозність не ототожнювали з похмурістю та приглушеними кольорами в кадрі, жартики не робили пріоритетом, а лиходії виходили справді колоритними. У тій реальності не ставили за мету начинити фільми якнайбільшою кількістю персонажів, великодок і фан-сервісу. Замість того, щоби перетворювати стрічки в салатне місиво, там розповідали зв’язні доладні історії. І лише коли всі справи з усіма героями поодинці було вирішено, настав час зібрати їх для спільного виступу під назвою “Ліга Справедливості”.

У нашій же реальності кінематографічний всесвіт DC приречений. Яскравим доказом цього якраз-таки і є “Ліга Справедливості” — двогодинний салат з нездорової кількості експозиції, кінської дози жартів, гірки невигадливого мальовидла в якості екшену та відра фан-сервісу. Більше там нема нічого. Так, звісно, стрічка пройшла крізь виробниче пекло, на фінальному відрізку замість Снайдера прийшов Джосс Відон, котрий зняв добрих 20% стрічки і перемонтував її ледь не заново (причому це був не той Відон, який зняв “Месників”, а Відон — режисер “Месників 2”).  Однак проблеми ховаються значно глибше і навіть повна зміна режисера їх би не змінила.

Е — ЕКСПОЗИЦІЯ

На перший погляд, в плані структури “Ліга Справедливості” зробила крок уперед порівняно з “Бетменом проти Супермена”. Фільм не метається між темами і гілками розповіді, не знаючи, за що йому взятися. Тут усе просто і за лекалами командного фільму: вступ із представленням головних дійових осіб, ось представлення лиходія з його планом і першими вдалими кроками на шляху до його втілення, формування команди (в якому не обходиться без суперечок, бійки між своїми та елемента-відступника) і масштабне фінальне протистояння, посеред якого, у найважливіший момент, до гурту повертається наймогутніший хлопець в колективі. Далі всі долають лиходія і на небі з’являється райдуга, літають метелики і гоцають єдинороги, всі довкола посміхаються, а в мене дивним чином зникає пухлина в мозку, котра утворилася якраз-таки під час перегляду цієї стрічки.

Поголистопад: не дивитися на верхню губу Супермена. Не дивитися на верхню губу Супермена. Не дивитися на верхню губу Супермена. Не дивитися на верхню губу Супермена.

Якщо вам здається, що ця схема була вжита і у марвелівських “Месниках”, то вам не здається. Та є нюанс: кожного персонажа у “Месниках”, який говорить більше семи слів, уже показували раніше і в цих попередніх появах вони також говорили більше семи слів. Ми знаємо, хто це, що ця людина/монстр/бог може і більш-менш знаємо основні особливості його характеру. Того й нема потреби витрачати час на експозицію, можна відразу приступати до дії.

У “Лізі Справедливості” вже якщо брати титульну команду супергероїв, половина з них представлена не була. Так, їх притьмом показали у “Бетмені проти Супермена”, але знову ж — це просто фан-сервіс, а не хай навіть мінімальне представлення персонажа (сім слів). Як наслідок, зв’язного вступу тут нема — просто безладна нарізка з персонажами, де непристойно багато експозиції. І докупи зліплюється все порівняно нескоро.

Гаразд, всіх сяк-так показали, час тепер збирати команду. Та чим ближче до титрів, тим більше болять чоло і долоня від того, що зробили з персонажами. Вже “Бетмен проти Супермена” викликав підозру, що Снайдер не розуміє суті матеріалу, з яким працює. Мовляв, є готовий комікс, з репліками і фактичною розкадровкою — все виходить круто. Але коли надійного фундаменту нема і доводиться працювати з чужим сценарієм — Снайдера-візіонера вже замало, і за красивою картинкою стає значно менше змісту. Снайдер чи то не хоче, чи то не вміє, чи то просто не може чинити вплив на сценариста.

Напевно, найразючіших змін зазнав Флеш. Справа тут не лише в дурнуватому костюмі та синіх блискавках, які ніяк не можуть визначитися, з чим вони справді взаємодіють. Баррі Аллен/Флеш, щойно закінчиться його експозиційна сценка, перетворюється на механізм з вироблення жартиків. Все, нема людини, лише андроїд-анекдот. Прикро і те, що Флеш виглядає мавпуванням останнього Павучка від Marvel. Той же ґіківський типаж, ті ж манери “О, я в команді супергероїв! Круто!”, те ж виставляння кумедним недомірком поміж старшими товаришами.

Аквамен у свою чергу — неприхований аналог Тора. Брутальний і тупий качок, якому слід мачисто виглядати, трусити гривою (боже, ця сцена з випивкою у слоу-мо!) і зрідка відпустити якийсь недолугий жарт. Все, кінець. При тому зовнішнє оформлення персонажа безумовно вдале. Бородатий і патлатий Аквамен з грізним поглядом не є новинкою для коміксів, але от у кіно Джейсон Момоа справді виглядає потужно — воістину могутній цар семи морів, в костюмі чи без. Щоправда, це працює тільки коли він мовчить і не рухається.

Змінювати персонажа для кіно, відходити кудись убік — не проблема сама по собі. Візьмімо, до прикладу Джокера Хіта Леджера. Абсолютно неканонічний, максимально відірваний від того, ким цей персонаж був раніше (і мова тут зовсім не про зовнішність). Але чи погано це? Аж ніяк! Леджер зумів створити свого унікального Джокера, настільки яскравого і потужного персонажа, що він міцно засів у серцях, головах та історії.

Так само і з іншими. Хочете змінювати персонажів — уперед! В цьому й краса міжмедійності, що можна змінювати, оновлювати і збагачувати знайомі образи. Але це працює тільки тоді, коли це зміна на краще, коли вона несе в собі щось нове, свіже й не менш енергійне. А отуплення, спотворення і тиражування запхніть собі туди, куди сонце не світить.

Власне, якраз отупленням зайнялися творці “Ліги Справедливості”. Із Флешем і Акваменом усе зрозуміло. Кіборг, про геніальний інтелект якого говорять прямим текстом, виявився цілковитою посередністю, яка змогла хоч щось показати тільки при підключенні мозку до інтернету. А Бетмен… Дідько, навіть боляче згадувати. Коли персонажа — який за замовчуванням має контрастувати з рештою Ліги, бо він а) радикально слабший за всіх інших; б) радикально розумніший за всіх інших, що автоматично зводить нанівець п. а) — волею сценариста роблять імпульсивним підлітком, бо “нам потрібна сварка”, а потім ще посипають недолугими жартами, то навіть сили лютувати не залишається. От і в Аффлека не залишилося теж.

БЕЗ ОБЛИЧЧЯ

Про екшн і лиходія говорити нічого. Ні доброго, ні поганого. Мережа просто тріщить скаргами, мовляв, Степовий вовк — поганий лиходій. Та ні, він просто ніякий. Він є, тому що повинен, тому що в супегеройському кіно має бути фінальний бос. І Степовий вовк відпрацьовує свою мінімальну програму. Більше нічого в нього не заклали. По правді, навіть верхня губа Супермена викликає більше емоцій, ніж діяння Степового Вовка.

Те ж саме і з бойовими сценами. Про це я писав ще у тексті про п’ятих “Трансформерів”. Бойові сцени, як би гарно вони не були намальовані, скільки би вибухів там не було, як би не обмазували їх блюром чи слоу-мо — це все не працює, якщо за цим феєрверком нічого не стоїть. Нема загрози, нема напруги — і все, битва втрачає свою цінність, перетворюючись просто на дороге мальовидло. Необов’язково, щоби когось відкрито вбивали (зазвичай вбивають тиражних безіменних посіпак); так, головні герої однозначно дійдуть до кінця, питання лише в тому, в якому стані, наскільки цілими вони будуть в цей момент (“Лоґан”, “Рейд”, “Термінатор 2” і далі по списку).

“Ліга Справедливості” зрізає напругу під нуль. Дійшло навіть до абсурду — фінальна битва відбувається у фактичній дупі світу, де живе заледве сотня людей та й то, порівняно далеко від самого бойовища. Але тю, чого дивуватися, якщо в “Бетмені проти Супермена” наприкінці було те ж саме. В такому разі остаточна битва з Дарксайдом має відбуватися взагалі на безлюдній планеті. Там уже точно не буде ніяких жертв серед мирного населення.

Що в такому разі залишається, без напруги-то? Цілком тиражна битва з босом, де членам Ліги навіть не дали коронних моментів, 15 секунд слави для кожного персонажа, щоби той міг похизувався перед глядачами та зробив внесок у спільну справу. До всього, ця тиражна битва перемальована у потворних червоних тонах, що перетворює все в червоно-коричневу кашу. Додайте сюди ще сумнівно намальованого Степового вовка з даедричною сокирою та ще більш дихромованого Кіборга — і отримаєте чудове використання бюджету в 350 мільйонів доларів. Навіть верхня губа Супермена викликає більше емоцій, ніж всі екшн-сцени фільми разом узяті.

Та найбільше засмучує те, що кіновсесвіт DC втратив обличчя.

*ТУТ МАЛА БИ БУТИ КАРТИНКА З ОБІ-ВАНОМ КЕНОБІ*

Стільки років студія протиставляла себе Marvel, робила наголос на серйозності, мала впізнавану картинку. А тепер що? На дозйомки запросили саме Відона, який скоротив театральну версію на годину, викинув купу сцен з трейлерів, дознявши натомість жартики, рофлики, сміхуйочки і феноменальну сцену під кодовою назвою “Ти гарно пахнеш”. Після титрів нас чекають аж дві сцени. Ну і жартики, про них тут уже було написано достатньо.

“Ліга Справедливості” — це не фільм Зака Снайдера. Та й не Відона також. Це й не фільм навіть, а платформа для майбутніх сиквелів та інших фільмів кіносвесвіту. Це винятково продюсерський продукт, зліплений з тиражних елементів, які мали би всіх задовольнити і нікого не образити. Тут ніхто не ставив собі за мету розповісти історію чи бодай взагалі розповісти про щось. Єдині краплинки чогось живого у “Лізі Справедливості” є лише на старті стрічки і супроводжуються піснею “Everybody knows”. Далі — двогодинна жуйка без смаку.

Ще раз: без смаку, а не з поганим смаком. “Ліга Справедливості” все ж багато в чому працює, виглядає бадьоро, а жарт із Достоєвським справді неабияк вдалий. Але чи достатньо вам цього “непогано”? Що має для вас більшу цінність: невдала спроба зробити щось справді гідне чи задовільний, хоч і вкрай типовий, результат? Відповідь на це питання значною мірою вплине ваше сприйняття “Ліги Справедливості”, яка фактично просто ніяка. Того й така оцінка.

Принада і перевага фільмів DC (у всі часи, дотепер) полягала в тому, що вони завжди намагалися бути чимось більшим, поговорити зі своїм глядачем про щось важливе і стати саме хорошим фільмом, а не екранізацією коміксів. Так, на одну вдалу спробу припадало щонайменше 10 невдач, але подібну мету DC переслідувала завжди. Навіть у “Бетмені проти Супермена”. Тому так, “Ліга Справедливості” вдалася дещо кращою як фільм, але її художня цінність менша. Так, “БпС” виявився місивом, але він мав шанси стати чудовим фільмом.

А от “Ліга Справедливості” — ні.

P.S.

Хочете побачити хорошу стрічку про Лігу Справедливості — подивіться мультик “Justice League: War”. Він ґрунтується на тій же історії та має в собі значно більше всього, при тому що у півтора рази коротший та у сто(!!!) разів дешевший.